Наталія Ясіновська
Про авторку
Інтерв'ю з Наталією Ясіновською - передісторія написання оповідання "Почварка"
Збірка "Несподіване кіно"
Дарка звично відчинила двері своїм ключем, закинула подалі наплічник і взялася стягувати черевики. Щось було не так. Що саме — вона зрозуміла, коли підняла голову й зустріла запитальні погляди батьків.
— Що сталося? — розгубилася вона.
— Це ми в тебе хотіли запитати, — відповів тато.
Дівчина насупилася: що відбувається? Батьки відійшли вбік, і Дарка нарешті побачила, у чому річ.
На етажерці з книжками стояла вона. Почварка. Найпотворніша глиняна фігура в світі. Що за..?
— Як вона тут опинилася? — спитала Дарка.
— Дмитро заніс. Сказав, що побачив її у потічку, впізнав, витягнув, висушив і приніс.
— А тепер нам хотілось би почути всю історію, — відповіла мама.
Історія Почварки була досить довга. Ще восени на образотворчому мистецтві Миколаївна оголосила завдання — виліпити глиняну фігуру миші, обпалити її та розмалювати.
Спочатку ця ідея Дарці навіть сподобалась. Вона вирішила, що, коли миша буде готова, подарує її двоюрідній сестричці. Але ж задум — це одне, а виконання — зовсім інше. Оці всякі мистецькі проєкти не надто вдавалися дівчині. Танці — ось її стихія. А з малюванням-ліпленням складалися непрості стосунки. Однак відмовитися від них неможливо, бо ж у мистець-кому ліцеї діти мають бути всебічно розвинені. От і вимушені були і танцюристи, і музиканти ліпити та малювати. Щоправда, художники також відвідували хореографію й історію музики.
На етапі ліплення — коли глиною обмазували скляні пляшки, формували тіло, голову з вухами, лапи — все ще було ніби непогано.
Ну, вуха трохи великуваті. Нічого, так миша схожа на Мінні-Маус, кузинці має сподобатися. Ну, лапи трохи тонкуваті. Теж нічого. Просто такі вони в неї, тендітні. А от на етапі випікання одна лапка відпала. Майже повністю. Лишився коротесенький обрубок.
Миколаївна, яка, власне, й випікала фігурки, заспокоювала Дарку, мовляв, нічого страшного, це просто така особливість у її мишки. Та саме тоді миші було підписано вирок.
От не складалось у Дарки з тією мишею. Коли її розмальовували й лакували, дівчинка то до ортодонта їздила, то хворіла. А перед Новим роком Миколаївна сказала, що всі закінчені проєкти потрібно забрати додому. Ну, чи не закінчені... Як Дарчина миша...
Решта класу акуратно пакувала в наплічники досить симпатичних мишей. На свою Дарка не хотіла навіть дивитися, не те що додому забирати. А що поробиш?
Ще й Лілька насміхалася з неї. Так-так, Дарка бачила, як колись найкраща подружка тицяла пальцем у її мишу й щось шепотіла Євці з Віолою. А ті голосно гиготіли, аж до них обернувся чи не весь клас.
Ну і що ж тут такого смішного? Подумаєш, вони гарно малюють. Ну й що?! А танцюють як? Та навіть на дискотеках дриґаються, як поранені мавпи. От де Дарка з них посміялася б. Але зараз вони не на дискотеці, а перед нею — потворна й ненависна миша.
Дівчина ще раз зиркнула на Лільку. Коли ж вони посварилися? Коли з найкращих подружок, які теґають одна одну в інстаграмі й фейсбуці під усілякими солодкими віршиками про вічну дружбу, вони перетворилися на затятих ворогів? Ну ок, теґала здебільшого Ліля, це вона таке любить. Але Дарці було приємно, вона відповідала сердечками й емотиками-обіймотиками.
А потім був День учителя. І Дарка подарувала улюбленим учителям саморобні картинки з прикольними написами. Фізрукові намалювала гору, на яку деруться дрібні людці, й підписала «Вище, далі, сміливіше!». Вчителька укрмови отримала картинку «Слово не горобець», і Дарці навіть вдалося намалювати, точніше перемалювати, досить пристойного горобця. Психологині дісталися кораблі із цитатою Скрябіна «Люди, як кораблі». Дарка намагалася бути оригінальною й вигадати для кожного щось цікавеньке. А Лілька, коли це побачила, заявила, що подруга вкрала в неї ідею. Хоча сама Ліля ніколи про це ні словом не прохопилася. Коли Дарка повручала вчителям подаруночки, виявилося, що Лілька купила і полотно, і фарби, от тільки часу їй забракло, щоб втілити свій задум. Надулася Ліля, насупилась і перестала розмовляти з Даркою. Та якби ж тільки це. Але ні. Вона зі своїми новими найкращими подружками, Євкою та Віолою, розпускали плітки про Дарку. Казали всім, яка та черства, невдячна, корислива. Думає лише про себе і свою вигоду.
Звісно, Дарці було боляче, їй же все це переповідали. Однак вона трималася, вдавала, що Лільки просто не існує. Але от зараз, коли та насміхалася з її потворної миші, дівчині захотілося розплакатися. Утім, до неї підскочила Кет, з якою вони разом танцювали.
— Що таке? — запитала.
Дарка кивнула на дівчат, які й далі гиготіли, і Кет лиш мотнула головою.
— Я знаю! — шепнула вона Дарці. — Ми принесемо жертву!
— Що? — перепитала Дарка.
— Збирайся швидше, — лиш кинула Кет.
Кет не була їй близькою подругою, але вони багато спілкувалися, бо ж разом тренувалися й їздили на танцювальні змагання. З нею було легко і не потрібно було когось вдавати.
— Ми її втопимо, — рішуче сказала Кет, коли вони з Даркою вийшли зі школи.
— Кого? — не второпала спочатку Дарка, бо все ще думала про Лільку.
— Та ж мишу твою потворну.
— Аааа... І справді! Класна ідея! — підхопила Дарка.
Зі школи вони йшли містком через потічок. Там Почварку і втопили.
І от минуло кілька тижнів. Дарка вже й думати забула про ту трикляту фігурку, а вона повернулася... Треба розібратися з Дмитром. Як він знайшов ту мишу? Вони ж так славно її притопили — наче й переконалися, що вона пішла на дно... Лапка-культяпка, а плавати вміє...
— То чого ти її викинула? — татів голос повернув Дарку до реальності. — Така гарна миша!
— Вона потворна, — буркнула Дарка. — Я все одно її знищу.
— Е ні, тоді я краще заберу її на роботу. — Тато зняв мишу з етажерки й притиснув до грудей. — Вона мені завжди нагадуватиме тебе.
— Що — я така ж потворна? — звела брови Дарка.
— Ні, ти така ж мила, — відказав тато.
Дарка зачинилась у своїй кімнаті й набрала Кет.
— Уявляєш, моя потворна миша повернулася!
— Реально?!?! — не повірила подруга, а потім запропонувала спалити почвару. На тому й порішили.
— Тільки треба поспішити, бо тато хоче її до себе в офіс забрати, — пожалілася Дарка.
Наступного дня Кет до школи не з’явилася. «Ну, значить, не сьогодні...» — подумала Дарка.
Після історії всі швиденько розбіглися, бо надворі вийшло сонечко і наче аж запахло весною. Закинувши на плече рюкзак, Дарка бічним зором помітила, що в порожньому класі хтось сидить на підлозі біля парти і труситься. Ліля!
«У неї ж алергія!» — промайнула думка. Клас порожній. Ні Євки, ні Віоли. Дарка кинулася до колишньої подруги.
Ліля була дуже перебірлива в їжі. Мала алергію на моркву. Вона ніколи не їла в шкільній їдальні, приносила обіди з дому. Ніколи не їла в гостях. Хіба що якийсь салатик, та й то якщо готувала сама. Будь-які страви, де був хоча б натяк на моркву, спричиняли в неї страшний напад алергії.
— Де твій епіпен? — гукнула перелякана Дарка, хапаючи Лільчину сумку й по черзі зазираючи в усі кишеньки. Вона добре знала, що при алергічній реакції Лілі негайно потрібен укол.
— Ні, — ледь прошепотіла Ліля, мотаючи головою.
— Ти не маєш із собою епіпена? — жахнулася Дарка. — Тоді я телефоную на швидку. — І полізла в кишеню по мобільник.
— Ні, — знову видушила Ліля. — Не треба. Це не... — її трусило, вона тяжко й часто дихала і ледь могла говорити, — не алергія.
— А що ж тоді? — розгубилася Дарка. — Тебе лихоманить?
Дівчина зняла з вішака Лільчину куртку й накинула подрузі на плечі. Та натягнула її ще щільніше і міцно стиснула Дарчину руку. Дихання потихеньку вирівнювалося.
— Подзвони... моїй... мамі... хай... забере... мене, — кволим голосом, з довгими паузами, попросила Ліля.
Дарка набрала номер Лільчиної мами, переговорила з нею, а потім знову повернулася до подруги.
— У тебе напад паніки? — стурбовано за-питала вона.
Ліля кивнула.
— Чого ж ти не розповідала мені? — спитала Дарка, а потім прикусила губу — вони ж пів року як не розмовляли.
Дарка тяжко зітхнула, їй було погано, Лілі було погано, але вони вперто дулись одна на одну. Замість того щоб підтримувати. Тепер, звісно, все буде інакше.
— Вибач, — видушила із себе Ліля.
Трохи отямившись, дівчина розповіла Дарці, що це вже вчетверте у неї напад паніки. Коли вона чогось недовчить. страшенно боїться, що саме її викличуть відповідати. І якщо вдається стриматися на уроці, потім її починає колотити, як от зараз.
Дочекавшись Лільчину маму і віддавши їй подругу, як то кажуть, з рук у руки. Дарка неспішно пішла додому. Сонце нарешті справді гріло. Та тепло було не лише від його променів, а й від того, що вони з Лількою помирилися. Хай у такий дивний спосіб.
Дівчина думала про Лільку і свою потворну мишу. Бабуся завжди в усьому бачила знаки. Може, невипадково після повернення миші відновилася й їхня дружба? Так само недосконала й страшненька... «Ні. я не викидатиму мишу. Нехай вона кривенька, хай однолапа. бліда й некольорова. Але я створила її такою. Наша з Лількою дружба також кривенька й дивна... То й що? А хто з нас не дивний?»
Не існує досконалих людей, як і досконалих стосунків. Хай лишаються такими, як є. І їхня з Лількою дружба, і миша. Ми любимо близьких не за їхню красу чи ідеальність, а часом і всупереч чомусь. Ми приймаємо їх…
Немає коментарів:
Дописати коментар